Велосипед – це як кохання – з першого погляду і на все життя. Мокрий після дощу асфальт блищить у променях уранішнього сонця. Вітер розвиває волосся, свищіть у вухах, тріпоче кінцями розстібнутої вітровки. Повітря дзвенить щебетанням птахів. Усе навкруги буяє свіжістю. Яскраві барви осені тішать око. І ти крутиш педалі, насолоджуючись швидкістю, вітром та сонцем, і відчуваєш себе часткою всесвіту. Здається, іще мить – і ти відірвешся від землі і злетиш у сяючу блакить.
Звучить дуже райдужно та романтично, чи не так? Але, на жаль, у Києві велосипедисту особливо нема де й покататися. Майже усі столичні парки дуже й дуже запущені та недоглянуті, навіть ті, що розташовані у центрі міста. Як чудово долати підйоми та спуски в парках, що на печерських пагорбах, – Слави, Аскольдової могили, проте асфальт там майже скрізь у ямах та вибоїнах, видно, що парками ніхто не опікується. Єдине, можливо, виключення – Маріїнський парк, але і там у багатьох місцях маленькі цеглинки, якими вимощено алейки, вже не тримаються міцно, а ходять ходором і вибиваються з-під колес. Туалети в парку такі, що до них моторошно ввійти, а несе від них за версту. Сміття часто не встигають вивезти до вихідних, тому суботнє та недільне катання «прикрашене» для різноманітності спогляданням куп різного мотлоху та непотребу, що повипадали з переповнених баків.
Теплими вересневими днями що може бути краще, ніж проїхатися понад Дніпром тротуаром Набережного шосе! Але там навіть і не ступала нога двірника, і велосипедист, замість милуватися краєвидом, змушений уважно дивитися під колеса, щоб не наїхати часом на скло, що його нібито спеціально пригорщами розкидано по бетонних плитах уздовж річки. Декілька разів, проте, довелось побачити на набережній бригаду двірників, одного разу вони відпочивали, лежачи на траві, іншого – сиділи на узбіччі поблизу великих куп сміття і, видно, мали приємну розмову і були в чудовому гуморі, бо всі обличчя були усміхненими, і з гурту долинали обривки жартів та сміх. Однак купи сміття нікуди не поділися, і скло не зникло, – все це ще й досі там! Як вони лежали з початку катального сезону – іще у квітні, так лежать і понині, лише збільшившись у розмірах.
А якій препаскудний, вибачте, на набережній асфальт! Його було покладено ще, мабуть, роках у сімдесятих. Яма на ямі і тріщина на тріщині, і нерідко також трапляються взагалі недобудовані куски дороги – зовсім без усілякого асфальту. Ось вам, жителі міста та гості столиці, – приємних прогулянок понад Дніпром! Олександр Попов якось був пообіцяв велосипедистам нові велодоріжки, але, може, варто було б спочатку хоча б полагодити і довести до ладу те, що вже є? Тим паче що це не коштувало б аж так багато, бо вело-пішохідні зони не потребують великої товщини асфальтного шару.
До багатьох парків міста велосипедистів узагалі не пускають, хоч вони нікому ніякого зла не чинять. Наприклад, до печерського Ботанічного саду або до паркової зони Музею Великої Вітчизняної війни. Так, я згодна, там буває дуже людно, особливо у свята та коли цвіте бузок. Але можна було б виділити окремі часи для велосипедистів, наприклад, з 6-ї до 9-ї години ранку. А якщо ви не пускаєте нас, велосипедистів, до звичайних парків, тоді, будьте ласкаві, створюйте для нас велопарки, будуйте для нас велодоріжки. Для автомобілістів же будують нові дороги, розв’язки, а ми що, не люди?
Однак це ще півбіди. До тих парків, до набережної потрібно якось на велосипеді добратися. І ось тут вже починається справжнє лихо. Велодоріжок у Києві та й узагалі в Україні майже ніде не передбачено. Отже, залишається добиратися по шосе або тротуарами. На дорогах автомобілісти, скажемо прямо, з не надто великою прихильністю ставляться до велосипедистів, часто їх узагалі не помічають, а коли й помічають, то вбачають у них скоріше прикру перешкоду, ніж повноцінних учасників дорожнього руху (проте, слава Богу, не всі, досить є й порядних та ввічливих водіїв, як правило, таких, котрі й самі мають велосипеди). Крім того, крайня права смуга шосе, де зазвичай їде велосипедист, – найгірша ділянка дороги, оскільки саме там найбільша кількість ям, вибоїн, тріщин у асфальті, каналізаційних люків, сміття та скла. Якщо в’їхати в таку яму на швидкості, не помітивши її, можна втратити рівновагу і впасти, що на дорозі аж ніяк не бажано і може навіть призвести до трагічних наслідків.
Тротуари – теж не варіант. Вони, по перше, майже усі зайняті запаркованими автомобілями, а по-друге – мало де передбачено на тротуарах з’їзди, а бровки зазвичай досить високі, от і доводиться «скакати» з бровки на бровку, «вбиваючи» свій велосипед. Ну і пішоходам, думаю, не дуже приємно, коли раптом в них з-поза спини виринає велосипедист або їде їм назустріч. Все ж таки тротуари в першу чергу для пішоходів, але ж що нам робити, як нема велодоріжок? Але все-таки проблема номер один, повторюся, – щільно запарковані машинами тротуари.
Утім, не будемо зводити наклеп на нашу міську владу: декілька велодоріжок у Києві таки є. Але, але, але… Ну от візьмемо для прикладу хоча б велодоріжку у підніжжя монументу «Батьківщина-Мати». Вона така вузька, що навіть двом велосипедистам там роз’їхатися досить складно, а якщо ще й пішоходи є, то й зовсім неможливо. Починається ця велодоріжка якось дуже раптово і так само раптово закінчується. Веде вона в нікуди. І тягнеться лише декілька сотень метрів. То, може, дійсно, замість прокладати такі велодоріжки, краще було б прокласти новий асфальт на тротуарі Набережного шосе, або хоча б полагодити старий?
Залишається лише побажати голові Київської міської держадміністрації Олександру Попову, щоб йому таки вдалося виконати свої обіцянки і створити сприятливі умови для розвитку велоструктури столиці.
